Найяскравіші представники постмодерністської прози. Постмодерністське мистецтво, його стосунки з елітарною та мосовою культурою.

20.03.2017р.                                   Урок № 53, 11 клас 2 год.

Тема. Найяскравіші представники постмодерністської прози.  Постмодерністське мистецтво, його стосунки з елітарною та мосовою культурою.

Мета: Допомогти учням глибше розкрити для себе поняття «постмодернізм», визначити його риси в конкретних творах; розвивати навички самостійної роботи з додатковими джерелами інформації, аналізу прозових творів, визначення їх ідейно-художніх особливостей; уміння висловлювати свою думку з приводу прочитаного; виховувати любов до літератури, потяг допізнання, естетичний смак.

Тип уроку: комбінований урок.

Обладнання: підручник, портретна галерея письменників-постмодерністів.

Хід уроку

І Мотиваційний етап.

1.Забезпечення емоційної готовності учнів до уроку.

   ІІ Актуалізація суб’єктивного досвіду й опорних знань.

Бесіда за питаннями:

1.     Що таке постмодернізм у літературі другої половини ХХ ст.?

2.     Š Назвіть основні ознаки постмодернізму.

3.      Яких найвідоміших прозаїків постмодернізму ви знаєте?

ІІІ Оголошення теми та завдань уроку.

Знати: поняття «постмодернізм»;

Вміти: аналізувати прозові твори.

IV Сприйняття і засвоєння учнями навчального матеріалу.

Повідомлення учнів про найяскравіших представників постмодерністської прози та їхні твори.

Доповнення вчителем У. Еко, Дж. Фаулза, Дж. Барта, Дж. Хеллера,

 І. Кальвіно, К. Рансмайра, М. Кундера та ін.

Умберто Еко — уславлений італійський учений і письменник, автор багатьох робіт з історії та теорії культури, а також чотирьох романів, кожний з яких став цікавою сторінкою сучасного постмодернізму.

Народився 1932 року в Алессандрії, Італія.

Досвід дослідника і глибоке знання У. Еко середньовічної культури суттєво вплинули на задум роману «Ім’я троянди». Дія твору відбувається 1327 року в загубленому монастирі, куди приїздять колишній інквізитор Вільгельм Баскервільський і його помічник — юний послушник Адсон Мелькський, щоб підготувати зустріч делегацій, які ведуть переговори про примирення імператора Людовіка Баварського і Папи Римського Іоанна ХХІІ.

За кілька днів до прибуття Вільгельма й Адсона в монастир там загинув наглою смертю один із ченців. Настоятель монастиря Аббон благає Вільгельма, який має талант детектива, розслідувати злочин.

Вільгельм починає розслідування, а тим часом кояться нові злочини: ченця Венація знайшли втопленим у діжці зі свинячою кров’ю, потім загинули від отрути ще двоє ченців, а наступного дня хтось масивним глобусом розтрощив череп ченцю Северину. Просуваючись у розслідуванні, як у лабіринті, блукаючи в невідомості, захоплюючись різними версіями, Вільгельм і Адсон поступово наближаються до істини. Спочатку їм здається, що причина вбивства — в монастирі: гріховне життя ченців та ворожнеча між ними, потім — що то наслідки колись жорстоко придушеного повстання єретиків. Незабаром у вбивствах починає настійливо проглядатися не дуже вмотивований зв’язок із пророкуванням Апокаліпсису — останньої книги Нового Заповіту, у якій розповідається про кінець світу, а також про події й знаки, що йому передують. І нарешті з’ясовується, що всі вбивства пов’язані: кожен із загиблих мав намір заволодіти якимось ретельно приховуваним грецьким текстом і прочитати його.

Крістоф Рансмайр — сучасний австрійський письменник. Його роман «Останній світ» уважається одним із найкращих досягнень літератури постмодернізму.

Народився 1954 року у Веслі, що у Верхній Австрії, біля озера Траун, у сім’ї сільського вчителя. Сувора краса Альп, незайманість природи значно вплинули на формування почуття прекрасного.

Відлуння вражень дитинства відчувається й у романі «Останній світ» (1988). Закінчивши Бенедиктинську гімназію в містечку Гмундені, К. Рансмайр подався до Відня, де вивчав філософію в університеті. Саме заняття філософією привчили його піддавати сумніву панівну роль будь-якої ідеологічної або світоглядної концепції. У середині 70-х років К. Рансмайр удався до журналістики, що давало йому змогу й заробляти на прожиток, і спостерігати та вивчати життя, і спілкуватися з людьми різних поглядів, соціальних станів та прошарків, і наполегливо вчитися володіти словом. Журналістська робота допомагала виробляти власний стиль, привчала до точності, лаконізму й виразності висловлювання. Коло проблем, які цікавили в першу чергу Рансмайра-журналіста,

охоплювало сферу філософську: ставлення людини до природного середовища, його спустошення внаслідок людської діяльності; сутність тоталітарних режимів; проблеми взаємин різних культур.

Джон Роберт Фаулз (1926–2005) — англійський письменник, романіст і есеїст.

«Жінка французького лейтенанта» (1969) — найвизначніший роман Фаулза, за яким зняв фільм Карел Рейш (сценарій Гарольда Пітера, у головних ролях Меріл Стрип і Джеремі Айронс). Він поєднує в собі ознаки історичного і любовного романів, проте неповторність йому надає постмодернізм авторських роздумів. У творі розповідається історія молодого дворянина, який у 60-ті роки XIX ст. повинен був зробити вибір між благопристойним шлюбом за розрахунком і любов’ю до бідної гувернантки. Фаулз пропонує читачеві варіанти розв’язання цієї проблеми з точки зору людини 60-х років XX ст. — свідка «сексуальної революції». Роман «Жінка французького лейтенанта» розійшовся багатомільйонним накладом, був перекладений тридцятьма мовами.

Джозеф Хеллер (1923–1999) — відомий американський письменник-романіст і прозаїк.

Народився в бідній єврейській родині вихідців із Росії, у Нью-Йорку, США. З дитинства полюбив літературу і в ранньому віці намагався писати. Після закінчення школи імені А. Лінкольна 1941 року перепробував безліч професій: клерка, помічника коваля, кур’єра, але, не домігшись належного успіху, у віці 19 років вступив до лав льотного складу американських ВПС. Через два роки, після проходження підготовчих курсів, був направлений на війну до Італії, де на літаку В-25 здійснив понад 60 бойових вильотів як бомбардир.

Після закінчення війни Дж. Хеллер активно взявся за свою освіту. 1949 року здобув ступінь магістра Колумбійського університету, потім зайнявся дослідженнями в Оксфорді й перейшов на посаду викладача в Університет штату Пенсільванія. Пізніше співпрацював із періодичними виданнями і дістав посаду менеджера в компанії «Мак-Калл», але залишив її, щоб навчитися фантастиці й драматургії в Єльському та Пенсільванському університетах. Російськомовному читачеві він відомий твором «Пастка-22».

Джон (Сіммонс) Барт (нар. 1930) — американський прозаїк. Письменник належить до так званого «неонового покоління», або покоління 30-х pоків. З «чорних гумористів» він одним з перших вийшов на авансцену, дебютувавши 1956 року романом «Плавуча опера». І вже цією книжкою, за влучним висловом О. Зверєва, «увів у кадр абсурд», зробивши його «живою, безпосередньою, повсякденною реальністю». Тут на повну силу зазвучав бартівський «нігілізм» — абсурдним зображено все, і вижити людина може, лише визнавши цей абсурд. Дж. Клінковітц констатує відчутну наближеність творів першого періоду до французьких екзистенціалістів (А. Мальро, А. Камю) з точки зору «визнання абсолютного нігілізму».

Свої погляди Барт виклав у статті «Література виснаження» (1967). У той час, коли модерністська критика проголосила смерть роману та літератури взагалі, Барт теж констатував вичерпаність великих оповідних і класичних форм. Проте це для нього не означало смерті літератури, а тільки завершеність певної літературної ситуації. І він поставив собі за мету — дати великій прозі нове життя. Барт не відмовився від попередньої літератури і не декларував заперечення традицій — лише своєрідне до них ставлення.

2. Опрацювання понять «елітарна» та «масова» культури, їх зв’язок із постмодерністським мистецтвом.

Елітарна (франц. — краще, добірне) література вирізняється інтелектуальною й естетичною ускладненістю, наявністю багатого підтексту та зашифрованої образності; часто суттєву роль у них відіграють літературний і культурний контексти. Такі твори потребують активного, освіченого й розвиненого читача, який би в процесі ознайомлення з текстом залучався до «співтворчості».

Масова література — це розважальна й дидактична белетристика, яка друкується великими накладами і є складовою «індустрії культури». Використовуючи стереотипи масової свідомості й популістську стратегію завоювання публіки, а також примітивізуючи художні відкриття «високої» літератури, такі твори являють собою спрощене, «комфортне» читання. Їх типові ознаки — пригодницький або звульгаризований романтичний сюжет, який має зовнішню напружену динаміку й часто щасливий фінал.

Стосунки постмодернізму з елітарною масовою культурою дотепно визначив Фіндлер. Він назвав постмодерністського митця «подвійним агентом» — у «масовому» він представляв «елітарне», а в «елітарному» — «масове». Постмодерністський митець, на думку дослідника, завжди перебуває у двох «площинах», не має чітко визначеної точки опору, а його свідомість завжди певною мірою роздвоєна.

V.Закріплення знань, умінь і навичок.

Вчитель.  Організовує диспут за темою «Плюси й мінуси елітарної та масової літератур для сучасної молоді».

VІ . Рефлексія.

Продовжте речення:

Найбільше мені запам’ятався письменник-постмодерніст…, тому що…

 VІІ Підсумок уроку. Оцінювання роботи учнів.

-         Що нового ви дізнались на сьогоднішньому уроці?

-         Що вас вразило? Здивувало?

-         Про що б ви ще хотіли дізнатись?

VIІІ Домашнє завдання.

Знати факти біографії та творчості найвідоміших представників постмодерністської прози, характеризувати їхні твори.

Пояснювати поняття «елітарна» та «масова літератури».