Альбер Камю: творчість, що відсуває смерть

Альбер Камю: творчість, що відсуває смерть

(Учні сідають за круглий стіл. Розповідають свої знання та повідомлення про біографію А.Камю)

7 листопада виповнюється 100 років від дня народження Альбера Камю — незвичайного сучасного філософа. Письменника, Нобелівського лауреата (1957), який боровся з абсурдом, що насувається на людство. А ще — людини смертельно хворої на туберкульоз, котра відсувала смерть завдяки творчій діяльності. Пропонований нижче текст — розділ з нової книжки "Як перебороти трагедію" (досвід видатних особистостей), що готується до друку. 

     "Ніщо так не надихає, як усвідомлення власного безнадійного становища". Це доленосне одкровення Альбера Камю з аптечною точністю відображає весь його душевний стан та ідеологію опору протягом більшої частини життя. Вже одне воно достатньо оголює душу, аби вона постала із цілковито ясними, неретушованими контурами.

    Він міг стати відомим футболістом. Але світ знає його як письменника й філософа (більшість людей, що пережили трагедію, стали тією чи іншою мірою філософами — без цього майже неможливе подолання), лауреата Нобелівської премії й невиправного любителя блукати цвинтарями, вдивляючись у могили з проникливістю, на яку здатна лише приречена людина. Видається знаковим, що Альбер Камю загинув в автокатастрофі, а не від туберкульозу, що змушував його щодня бути зі смертю на "ти". Парадокс боротьби Камю ще й у тім, що до моменту його наглої смерті обидві легені були вражені практично безнадійно. А щойно знайдений офіційною медициною засіб ефективної протидії недузі попросту вже не зарадив би. Альбер Камю переміг хворобу, що вважалася невиліковною, хоча й не переграв долю. Проте завершивши свою земну мандрівку в 46 років, знавець природи людської залишив власний спосіб протистояти важкій хворобі й гнітючій особистій трагедії. 

    Випробування Альбера Камю на міцність почалося замолоду. Успішний і щасливий, хоч і дуже бідний, юнак був болісно одержимий футболом. 17-річний алжирський хлопець мав чимало приводів пишатися собою: його, мабуть, занадто часто для людей його віку, згадували газети. Мотивація граничної відданості спорту теж зрозуміла: як оригінальна, соціально значуща форма самовираження, вона давала змогу виділитися й довести, що він таки не абихто. Гнітюча вбогість і юнацький конформізм були як два відгодовані солітери в його свідомості — увесь час підстьобували хлопця, породжуючи безнастанний непогамовний неспокій. Безмежно вразливий, юний Камю, за власним визнанням, готовий "плакати ночами після поразки". Фактично він перебував у стані безперервного стресу. 

    З одного боку, вкрай несприятливі соціальні умови: дітклива бідність, хвороблива глуха мати-інвалід, тінь загиблого на війні батька й владна, щедра на докори бабуся (від неї онукові перепадало на горіхи навіть за розбиті на футболі черевики), тіснота й задуха вбогого життя. З іншого — психологічна драма у вигляді невгамовної жаги вирватися з бруду й безвісності, протиставити щось більш забезпеченим одноліткам. Третім — невидимим — чинником стала психологічна незрілість, що супроводжувала таке життя: в дитинстві й юності не було нікого, хто б по-справжньому любив його, розповів про правдиві цінності, устремління, сенс життя. Імунна система його від самого народження була підірвана, мала багато проломин, готових впустити хворобу. 

    Молодий птах, що набирає висоту, попри запал і чіпкість, був збитий на зльоті. У 17 років, коли Альбер став воротарем юнацької команди університетського клубу, він раптом виявив, що кашляє й харкає кров'ю. Для встановлення діагнозу знадобилося зовсім небагато часу. Одного разу після тяжкого нападу кривавого кашлю хлопчик знепритомнів і довго не міг прийти до тями, чим нажахав близьких. Страшні підозри підтвердилися — паличка Коха проникла в дуже ослаблений організм. Юнак був не просто збентежений, якийсь час він перебував у стані шоку. Герой, шанований багатьма боєць відомої на всю країну футбольної команди, хворий на невиліковний у ті часи туберкульоз, в один день став ізгоєм, міченим долею, прокаженим. Безнадійним, повільно вмираючим інвалідом! Він не тільки був змушений перервати освіту й назавжди забути про спорт, а й мало не згорів у вогні тяжкої, пожираючої силу духу, депресії. Щодва тижні, коли йому примусово закачували повітря в порожнину між легенею і грудною кліткою, смерть похмуро підморгувала йому, нагадуючи про свою присутність. Виник той маргінальний стан, який або спонукає до нової безперервної діяльності, або впокорює навіки, примушуючи змиритися з долею приреченого. І забутого — його ім'я зникло зі шпальт газет. 

    Юнакові було про що подумати. Немає на землі місця, де б відчуття не загострювалися так шалено, як між двома світами. Як швидко в цьому світі все піддається забуттю! Яке швидкоплинне життя! Безперечно, він переймався запитанням: а чи є щось певніше посеред цього хисткого буття?! І, скоріш за все, запитання було не одне. На щастя для молодого Альбера, доля, як буває в таких випадках, надала йому шанс. Як багато на перший погляд непримітних шансів дає в наше розпорядження милостива й чуйна фортуна!  Шанс Альбера Камю постав у вигляді дядька, в дім якого він потрапив після лікарні. Дядьковими вустами ангел-охоронець прошепотів заповітну ідею: читай. Просто бери книжки й гортай їх — ця сакральна діяльність така нескладна, але в ній стільки вогненного жару мудрості. Він мав на увазі: читай, аби заспокоїтися; читай, аби зайняти себе; читай, аби перемкнути думки з хвороби на щось інше. Навряд чи жалісливий дядько, який працював різником, думав про великі знання, які змінюють подобу і внутрішній світ індивідуума. Як і багато нездорових людей, підкошений хворобою юнак звернувся до книжок як до тимчасового прихистку. Невідомо, був його вибір визначений порадами дядька, випадковістю чи ще якоюсь невідомою причиною, але він узявся за серйозну літературу. І захопився. Визначні й авторитетні письменники, що володіють тонкощами мови й колоритним арсеналом впливу на психіку читача, розбудили його первинну цікавість. Яка посилилася, можливо, внаслідок тотальної заборони на рухову активність. 

    А тим часом Камю почав жити "рука в руку" із власною смертю. Вона переслідувала його невідступною тінню. Коли він торкався морської води, попереджала: можна купатися, але не можна плавати. Коли ходив на футбольні матчі, нагадувала: можна скільки завгодно дивитися, але заборонено бігати. Хлопець був наляканий, але не зломлений. Припертий до стіни, але не добитий. Його непомірні дитячі амбіції, на щастя, не зникли. Він хотів жити, але не знав як. Щоб жити й почати дихати на повні груди, потрібне було щось вагоміше, ніж здатність існувати. Інакше кажучи, потрібен новий сенс буття. 

    До другого шансу долі допитливий Камю був готовий. Хто був при смерті, той знає, як змінюються відтінки життя і яким гострим стає слух, якої небаченої зіркості набувають очі, як пальці сприймають дотиком буквально все. Треба встигнути насолодитися, адже життя може обірватися будь-якої миті! Молодість Камю не бажала здаватися, інстинкт життя підказував: шукай, за що можна зачепитися, на чому зосередитися настільки, щоб забути про хворобу. Шукай безупинно й пристрасно, шукай з надією і вірою, дій!  Коли на третьому курсі ліцею, куди Камю повернувся для завершення освіти, з'явилися філософія і молодий учитель з новаторськими замашками Жан Греньє, хворобливого юнака ніби обдало вітром звільнення. Чутливий мозок, що набуває гостроти, відчув близькість порятунку. У філософії він віднайшов можливість того втраченого з хворобою самовираження, якого так бракувало для повноти життя. Це й був прообраз сенсу. Йому треба було зрозуміти, навіщо він живе і навіщо взагалі прийшов у цей світ. Запитання, яких, залишись Камю футболістом, він, можливо, взагалі не поставив би собі ніколи. 

    Спочатку в житті хворого юнака з'явилися Артур Шопенгауер і Фрідріх Ніцше, Біблія і Федір Достоєвський. Потім, завдяки вчителеві, він дізнався про свого старшого сучасника — Андре Жіда. Прекрасні відкриття, що перевернули уявлення про світобудову. З філософією почали виникати, спочатку як марево, а потім дедалі чіткіше й ясніше, ознаки сенсу. Істинного сенсу пробування на землі людини, що перетворюється на особистість, яка творить за заповітом Бога, живе обдумано, розмірено й ґрунтовно. З окресленою, іскристою і сповненою азарту метою. Філософи трохи відкрили завісу законів буття, що, своєю чергою, дозволило поглянути на проблему здоров'я, життя й смерті з іншого боку. Прийняти хворобу як частину долі. Жити з нею настільки повноцінно, наскільки можливо. 

    Нову реальність із сенсом запропонував його улюблений викладач Жан Греньє — спробувати себе на літературній ниві. Альберу ще не виповнилося 19-ти, як він узявся за перо. Спочатку — статті для журналу, потім — нариси для видання Греньє. Ця ідея узгоджувалась і з наміром вивчати філософію. Головне — у нього з'явилася справа, впорядкувалися думки.

    Альбер Камю не видужав, але багато разів отримував від смерті відстрочки — і кожна з них скеровувала його до письмового столу. "Треба жити й творити", — написала ця смертельно хвора людина у своєму щоденнику, і цей короткий заклик до самого себе ставав гаслом і незаперечно дієвим цілющим засобом щоразу, коли хвороба відправляла його в нокаут. 

    Проте який спосіб життя вів хворий на туберкульоз? Це надто важливо знати для повної картини протистояння недузі. Саме в способі життя криються найважливіші принципи, бо Камю, на відміну, скажімо, від Аєнгара або Ролло Мея, які вилікувалися від туберкульозу, сам відмовився від послідовності в протистоянні хворобі. 

    Знайшовши для себе сенс у письменницькій діяльності, Альбер Камю поклав собі за основу особисті враження й переживання, що вносило в його непевне й крихке життя якусь двозначність. З одного боку, давало унікальну поживу для цілющої творчості, з іншого — постійно тримало душу в підвішеному стані. Бо гонитва за враженнями завжди входила в суперечність зі здоров'ям. Він і зціляв, і вбивав себе одночасно. Пив еліксир, коли творив, і перекреслював його дію, коли йшов на повідку своїх земних бажань. 

     У чому це виражалося? Камю з молодості став затятим курцем, любив випити, ночі проводив без сну, нехай навіть у стимулюючих творчість суперечках. Поневіряння й метання були в нього у всьому. Він кардинально змінював професії, стаючи то приватним учителем, то продавцем запчастин, то асистентом у метеорологічному інституті. Він був нерозбірливий у зв'язках із жінками, імпульсивний і вічно жадав любові. Розбиратися в перипетіях і вузлових переплетіннях стосунків Альбер Камю не навчився до кінця життя. Розбиратися в законах і принципах гармонії не було ані сил, ані часу. Звідси його невдалі шлюби, одруження з епатажною наркоманкою, запекла, демонстративна й нескінченна боротьба зі світовими примарами й живими опонентами (тим-таки Жан-Полем Сартром). Цей блок проблем, який східні мудреці позначали як "невідання істини", — аспект не смертельний, але такий, що прискорює життєвий цикл. 

    Цікаво, що саме загострення хвороби, нагадування про наближення смерті корегували його життя, змушуючи не тільки зосереджуватися на творчості, а й відмовлятися від шкідливого оточення, марнування часу. Хвороба змушувала його поспішати — умираючому благання про безсмертя властиве в сотні разів більше, ніж здоровому й безтурботному розтринькувачу життя. Наприклад, після криз у стосунках із першою дружиною Камю вдавався до самітництва, певний час працював у тиші. Саме так він пізнав цілющу силу продуктивної творчості, свідомої самотності та обмежень. Тривалі прогулянки, купання в морі часто супроводжували процес створення найкращих творів. На жаль, це не стало залізним правилом його життя, але навіть періоди (потім схожий стиль стосунків виробиться і з другою дружиною, і з коханими) усамітненої праці ставали значно сильнішою терапією, ніж офіційне лікування. "...Без недосконалості невідчутне й щастя!" — написав він якось ніби на виправдання власної непослідовності. Якби не небезпечна хвороба, Камю, скоріш за все, не став би помітним письменником і лауреатом Нобелівської премії, а витратив би життя на вивчення відчуттів. Але туберкульоз нагадував про себе з рідкісною циклічністю. 

     У 21 рік він уже знав, що хвороба зачепила й ліву легеню (до того уражена була лише права). За місяць до 25-річчя Камю повідомили, що через хворобу його відсторонили від участі в конкурсі на заміщення вакансії університетського викладача. Доля вкотре корегувала його вибір. Важким ударом стала відмова прийняти його до французької армії напередодні війни, хоча, не виключено, це зберегло йому життя. Тільки писати — єдине, що він міг за станом здоров'я. Писати або померти. 

    І він писав. Він іноді надихався смертю — знавець танатотерапії Карлос Кастанеда був би ним задоволений. Відомо, приміром, яке сильне враження на Камю справило відвідання могили Франца Кафки у Празі. 22-річний Камю напевне відразу "приміряв" на себе вік Кафки, який помер від туберкульозу в 40 років. І, не виключено, подумав: залишилося вже менше, ніж прожив. Після таких "зустрічей" Альбер Камю наказував собі жити в самоті й ні з ким не спілкуватися. Такі зустрічі змушували його поспішати... Але вони — сам Камю, скоріш за все, не підозрював про це — несли унікальний цілющий імпульс. 

     До 24-річчя вийшла перша збірка його есеїстики. Ще за рік написано п'єсу "Калігула", а до 27-річчя закінчено повість "Сторонній" — твори, яким дароване довге й щасливе життя і після смерті їхнього автора. В 31 рік написано роман "Чума". Камю дуже поспішає — сильні речі з-під пера ллються майже потоком — раніше, ніж їх можуть перетравити видавці воєнного часу. У Європі шаленіє війна, але творчі пориви заступають навіть цю подію — скажено потужне джерело рукописів є рятівним кругом для фізично хворої оболонки й повільно зростаючої особистості. Він безупинно вчиться отримувати з важкої недуги користь, знаходити в активізації творчості зворотний бік неминучого наближення смерті. При цьому універсальним може вважатися досвід Камю в прийомах введення себе в стан творчого трансу — те, що зазвичай вважають натхненням. 

     Поряд із відвідуванням могил до чистої практики геній-терапії варто віднести й періодичне звернення Камю до образів з допомогою фотографій. Наприклад, на робочому столі письменника завжди було фото Фрідріха Ніцше напередодні смерті — напівлежачий, дуже хворий, із застиглим божевільним, та все-таки непохитним поглядом з-під величезних густих брів. 

    Альбер Камю, котрий мацав смерть руками, як ніхто інший знав: якби Ніцше не трудився щодня, перемагаючи біль, він помер би вже до тридцяти—тридцяти п'яти років. "...У тридцять шість років я опустився до найнижчої межі вітальності", — записав Ніцше, покинувши професуру за станом здоров'я. Камю до професури навіть не наблизився — теж за станом здоров'я. Від портрета Камю підживлювався, з нього черпав енергію, з ним вів мовчазні бесіди. Розуміючи спосіб мислення генія, Камю наслідував його в подоланні немічного стану. Дати попередників напевне ставали для нього чимсь на кшталт зачіпок для скелелаза. Минуло 40 — він пройшов вік відходу в інший світ Кафки. Виповнилося 44 — він зміг відштовхнутися від віку Ніцше (який збожеволів — фізична смерть уже не має значення). Хто міг би бути наступним? Імовірно, були й інші імена, на які спирався смертельно хворий і все такий же нестриманий Альбер Камю. Але, можливо, наступним він вважав себе самого. 

     І, крім того, як ніхто інший, знав, що насправді означають слова найбільш суперечливого з мислителів цивілізації: "Людина — це канат, натягнутий між твариною і надлюдиною, канат над прірвою". Сам Камю добровільно долав якраз такий шлях.  "Зло, що існує у світі, майже завжди результат невігластва, і будь-яка добра воля може завдати стільки ж шкоди, як і зла доля, якщо тільки ця добра воля недостатньо освічена". Як і всі філософи, котрі досягли просвітління, Альбер Камю відкидав абсолютне добро й абсолютне зло. Але, сам того не помічаючи, своїм життям ствердив одну прикметну ідею: рух до знань, розвиток власної свідомості і є той цемент, що зв'язує людину та її долю.