Я – європеєць

Я – європеєць

         Україна! Сказавши це слово, я відразу уявляю шкільні уроки історії та географії, української мови та літератури. Педагоги нас учили, що українське небо – найсиніше, український народ – найвольовитіший, українська мова і пісня – найпрекрасніші. Я так думаю і сьогодні, і думатиму так завжди, бо це земля, де я народилася, земля, на якій з давніх-давен жили мої діди і прадіди, орали ниву і проливали кров за нашу свободу, не шкодуючи ані праці, ані життя.

         Сьогодні за економічним, політичним, законодавчим розвитком важко назвати Україну європейською державою. Переважна більшість заводів і фабрик, які колись були процвітаючими і виготовляли продукцію не тільки для України, але й для багатьох країн світу, є закритими, приватизованими, пошматованими на якісь дрібні фірмочки, які невідомо чим займаються, недоплачують заробітну плату працівникам та дурять клієнтів. І правило одне: «Не обдуриш – не проживеш!» Чому ж так? Чому представники влади мають незліченні багатства і багатіють ще більше, розкрадаючи гроші з бюджетів, беручи величезні хабарі за свої підписи чи голоси? Чому маючи стільки глини в Україні, з якої виготовляється цегла і повсюди ростуть будинки як гриби, вони коштують так дорого? Мабуть, не вистачить життя простої людини, яка буде навіть постійно працювати, для того, щоб купити своє власне житло. Як образливо.

         Коли я проходжу повз торговельні крамнички, бутики, то бачу, що відкриваються вони переважно аж із десятої години ранку, але навіть якщо підійти о десятій, то там ще п’ють каву, курять цигарки, і не дуже поспішають працювати, а коли даси їм зауваження, на тебе подивляться так, немов ти винен їм мільйон, і забув його віддати, а то й скажуть ще багато чого лихого. Це явище спостерігається і в різних установах, організаціях. Чому ж ми не хочемо працювати? Тому що нам мало за те платять? Чи, може, платять так, як ми працюємо?

         У мене є подруга. Вона хороша вольова людина, добра, щира і чесна, красива, але нещасна. Вона стала сумна, з поганим настроєм, і недовірою до людей, які її часто обманювали і зраджували. І хоч має стабільну роботу і заробітну плату, ледве зводить кінці з кінцями разом із донькою. А тепер, крім того подруга змушена шукати ще одну роботу після основної, щоб вижити у цьому складному світі. Щовечора у неї багато ще хатньої роботи, адже треба жити акуратно, виглядати чистою і охайною, приготувати щось на вечерю… І це все у неї прекрасно виходить. Вона чудова господиня і мама, проте в коханні вона обережна і замкнена. У неї хороша донька, сестра, батьки, племінники. Проте їй соромно вже стільки років брати гроші у батьків, які її дуже люблять, і також багато працюють, щоб догодити сім’ї.  Але у мене виникає питання: а коли ж тоді вона буде відпочивати, так багато працюючи? А якщо вона не витримає і захворіє? А якщо зламається психологічно? Де тоді брати гроші, і що тоді робити? Таких людей в Україні мільйони. Мільйони мучаться, але сподіваються, що завтра буде краще, що їхні діти будуть вчитися тут, але у європейській державі, що ми не будемо їздити на заробітки з Європи у Європу, надовго лишаючи сім’ї, роблячи нещасними дітей, які ростуть без батьків, і батьків, яким у старості нема кому допомогти по господарству, бо їхній син чи донька надовго і часто їздить на заробітки.

         Безумовно, дак далі бути не може. Недаремно ми проголосували за незалежність України, щоб жити тут, а не в Італії чи Польщі. Недаремно ми робили революції, щоб скинути бандитську олігархічну владу. Недаремно ми гинули на Майдані, щоб жити по-європейськи. Адже Європа – це не лише гарне і заможне життя. Європа – ми самі, наша працьовитість, чесність, порядність, добро і співчуття. І коли кожен з нас усвідомить ці моральні людські європейські якості, тоді нам не потрібні заробітки і хабарі.

         Отже, бути чи не бути європейцем залежить лише від нас самих. Чим пасивнішими і лінивішими ми будемо, тим далі від нас буде Європа. Потрібно змінитися. Навчитися економити і раціонально використовувати свій час. Адже життя одне, і найкраще щось змінювати у собі, допоки ти молодий, допоки повен сили та енергії. А дитину найкраще виховувати, коли вона лежить поперек ліжка, змалечку. Діти беруть приклад з нас, і ніколи вони не будуть поспішати, якщо не поспішають їхні батьки.

         На жаль, небагато з нас задумуються: а що ж ми лишимо своїм нащадкам? І питання не лише матеріальне, воно насамперед духовне. Кожен з нас повинен зробити вчинки, якими він буде пишатися, якими будуть пишатися наші діти та онуки, і ніхто ніколи не скаже, що батьки чи діди були ледарями, могли щось зробити, але не зробили. У античних греків був прекрасний вислів: «Краще померти з мечем у руках, аніж прожити усе життя рабом на колінах», а Тарас Шевченко писав: «Рабів до раю не пускають».

         Тепер я впевнено можу сказати: «Я – господар своєї землі. Тільки від мене залежить, що буде завтра. Я – не раб, я вільний європеєць, і мої діти та онуки будуть також європейцями».